Ми живемо у чудовому й мальовничому селі Петрокорбівка. Можливо, і ви приїздили сюди, захоплювалися його тополиними алеями, затишними скверами, чепурними будинками й вулицями. У нашому селі живуть чудові люди, невтомні трудівники, скромні, чуйні, доброзичливі. Це їх руками прикрашається село, збагачуються землі, створюється добробут.

Особливо виділяється у селі школа, двоповерхова, простора, світла і красива, із прекрасним педагогічним і учнівським колективом.

     Славна її історія.

Небагато залишилося старожилів, які пам'ятають старенькі, покриті соломою хати, вулиці з глибокими коліями від возів, запряжених волами. Та серед такої убогості грамотність була не вдивовижу, бо до Жовтневої революції у селах Петрокорбівка, Дубівка, Корбомиколаївка, Олексіївна були відкриті церковно-приходські школи. Після революції їх закрили.

Минули десятиліття з тих шалених днів, коли на селі вирувала класова боротьба. І вже у 30-х роках на землях нинішньої сільської Ради виникла й зміцніла комуна "Червоний хлібороб". Як згадує М. Бойко: " Були в комуні свої дитячі ясла та дворічна школа. Вперше учні почали навчатись у 1924-1925 навчальному році в приміщенні панського курятника.

В селі Олексіївка школа почала працювати у 1926-1927 навчальному році. Розміщувалася вона в селянській хаті."

У 1926 році парторганізація комуни "Червоний хлібороб", секретарем якої був Останній О.П., вирішила побудувати школу в селі Петрокорбівка. Будівництво школи було організовано за рахунок коштів комунарів та населення сіл Петрокорбівки, Білопілля та Олексіївки. Надала допомогу й держава, виділивши 17 тисяч карбованців. Будівництво розпочалося у 1928 році. Труднощі виникли відразу - не вистачало каменю на фундамент. Тоді вирішили розібрати старі фундаменти панських економій. Будівництво школи закінчилося, зі слів одного з організаторів комуни Рябоконя Гната Петровича, у 1929 році.

Петрокорбівська початкова школа почала працювати у 1928-1929 навчальному році. Це була двокомплектна школа: у 1-3 класах навчалося 54 учні, у 2-4 – 22 учні.

Першими вчителями у ній були Хряпченко М.А. — завідуюча, Іллінська А.Я. - учителька ( зі слів жительки села Ткаченко І.О.) Вони працювали також і з дорослими, що бажали оволодіти грамотою.

У 1929 році Хряпченко Марія Андріївна була призначена директором Петрокорбівської початкової школи. Це був перший директор нашої школи.

У 1933-1934 навчальному році школа стала семирічною. У перші роки існування семирічної школи число учнів досягало 200-250 чоловік. Школу відвідували не тільки діти села Петрокорбівки, а й сусідніх сіл - Спасово, Дубівки, Корбомиколаївки.

Збереглися імена перших випускників Петрокорбівської

                                семирічної школи. Це:

1. Шепеленко Юлія

2.Шепеленко Надія

3.Осадчий Іван Семенович

4.Осадча Олена Іванівна

5.Пухальський Федір

6.Пухальська Оксана

7.Невінчаний Євгеній

8. Покутній Павло

9. Плахотній Іван Іванович
10.Плахотня Віра Іванівна

11.Чорна Клавдія Явтухівна 12.Любаненко Марія

13.Батитель Микола

14.Литвин Тетяна

Навчався у Петрокорбівській семирічці з 1933 по 1939 рік майбутній директор школи  Дорошенко Павло Павлович.

Учителювали до війни в Петрокорбівській  семирічній школі  Віра Іванівна Марущак та Тетяна Несторівна Нестеренко.

Чорним смерчем прокотилася нашим селом Велика Вітчизняна війна. Мирна праця й навчання дітей було перервано.

Проливали кров, захищаючи рідну землю від німецько-фашистських загарбників, і вчителі Петрокорбівської школи.

З 1935 по 1940 рік директором школи працював Чеботарьов Сергій Григорович. У 1940 році був призваний на дійсну військову службу. У роки війни воював на фронті, захищав Одесу. Туди ж, в Одеську область, і повернувся після закінчення війни.

Ведута Федір Андрійович викладав математику і фізику. У 1940 році теж був призваний на дійсну військову службу. Загинув, захищаючи Батьківщину від ненависного ворога.

Загинув  смертю  хоробрих і учитель початкових класів – Кітченко  Андрій Прокопович, який певний час до війни був директором школи.

Литвиненко Григорій Васильович – учитель української мови та літератури – працював у нашій школі у 1935-1939 роках. У 1939 році був призваний до лав Радянської Армії. Проходив службу у Владивостоці у Військово-морському флоті. Захищав Батьківщину у 1945 році на Сході.

Під час окупації німці намагалися відновити навчання у школі, навіть із району прислали учительку української мови, та діти в школу не хотіли ходити. Проіснувала школа місяців зо два. Потім німці влаштували у приміщенні школи стайню для коней.

На щастя, у роки війни школа не дуже постраждала. її швидко відремонтували, і вже у 1944 році розпочалося навчання. Діти, хто міг, пішли до школи. Проте, на жаль, не всі. У декого просто не було у що взутися та вдягнутися.

Після війни приїхали у село нові учителі. Багато хто з них були фронтовиками.

Тяжким було післявоєнне життя. Було холодно, голодно, у школі не вистачало наочного забезпечення. Та що там говорити, писати і то дуже часто не було на чому. Тому писали на полях газет, між рядками старих зошитів, у саморобних зшиточках. І в кого такі зошити були, той був багатим учнем.

Топили школу кураєм. Це такий бур'ян. Згадує один із колишніх учнів: " Ідеш у школу, на плечах – сумка,  а в руках – кураїна".

Та, не дивлячись на нестатки, діти хотіли вчитися, мріяли про освіту. Тому навчалися більшість не з примусу, а з власної волі. Про це свідчать документи, що збереглися до нашого часу.

Хоч не все таким безхмарним було на той час у школі. Так, як, мабуть, і скрізь. Після війни багато учнів були переростками, всього на рік-два молодші від своїх учителів. Тому інколи доводилося дуже тяжко. Як згадувала нині покійна учителька математики Шевченко Дора Денисівна, доводилося вчителю бути і психологом, і дипломатом, і старшим другом, бо у багатьох з учнів загинули на фронті батьки, і діти залишилися сиротами. Треба було витримати оту дистанцію між учнем і учителем, щоб із тобою не поводилися по-панібратськи, і в той же час не образити дитину, не відштовхнути від себе.

Загоювала рани земля, відбудовувалася країна. Змінила свій зовнішній вигляд і школа. її обклали цеглою, прибудували просторий коридор.

У 1951 році прийшов учителювати до нашої школи колишній фронтовик Ножка Іван Йосипович — учитель фізичної культури, та Євтушенко Данило Романович - учитель німецької мови.

А в 1953 році з'явилися у селі дві подружки-красуні. Це були молоденькі "учительочки" Тараненко Олександра Павлівна, яка викладала історію, а пізніше російську мову й літературу, і Кузьмінська ( Бідна) Тетяна Олександрівна, яка вчила дітей української мови та літератури. І все своє життя вони присвятили нашому рідному селу, нашій школі, виховали не одне покоління вдячних учнів.

У цьому ж таки 1953 році прийшла працювати в нашу школу і Євтушенко Поліна Семенівна, вчитель російської мови.

Ось її спогади: "1953 рік. Я закінчила Олександрійське педучилище й одержала призначення в Петрокорбівську школу викладати російську мову (нас тоді готували для 5-7 класів).

Школу очолювала Пухальська Марія Семенівна, а завучем був Прохоренко Григорій Іванович. Колектив невеликий. Тяжко було звикати. Я сама з Олександрії, від батьків ніколи не відлучалась, але приступила до роботи і пірнула у вир шкільного життя. Я усвідомила істину: щоб запалити учнів, треба горіти самій, треба добре готуватись до уроків і завжди подавати щось нове, цікаве.

У п'ятому класі я була класним керівником. Пригадую хлопчика Буйваленка, неначе зараз дивляться на мене його великі блакитні очі. Я його в Олександрії зустріла одного разу, він упізнав мене і підійшов, довго розмовляли... Пам'ятаю хлопчика Шепеленка ( у своєму прізвищі завжди пропускав майже всі голосні), такий був росленький, завжди усміхнений. Був хлопчик на прізвище Депутат, із Білопілля, був Баранчук, Ярощук. Звичайно, багато прізвищ забула, хоч обличчя пам'ятаю. Хороші були учні, спокійні, совісні, старанні.

Та не все ж і робота. Ходили і в клуб, яким завідував Федір Васильович Несенко. Поставили п'єсу разом із сільською молоддю, їздили з нею і в сусідні села, а тільки музика була - гітара, під неї і співали й танцювали. Клуб був звичайна сільська хата.

Коли я одержувала призначення у Новгородківському районному відділі освіти, завідуючий, між іншим, сказав: "Їдьте, працюйте, в цій школі ще й парубок є один." Я цьому не надала ніякого значення.

Дійсно, коли почала працювати, я з ним познайомилася, це був учитель німецької мови — Євтушенко Данило Романович, який працював у цій школі уже два роки. Запримітив мене він одразу. Та я намагалася не дати жодного приводу, я боялася розмов, адже школа невелика, учнів небагато, і кожен мій крок, кожен вчинок помічається іншими.

Зустрічалися ми вже на зимових канікулах в Олександрії, коли я поїхала додому, а Данило Романович був тут у сестри. А в серпні наш шлюб зареєструвала секретар сільської Ради Рябокінь Н.

Після серпневої сесії ми стали працювати в Спасівській середній школі.

Блискавично промайнуло життя і розлетілися діти. А ми з "парубком" живемо удвох, бавимо онуків.

Працювали тут, в Олександрії, в СШ №10, де чоловік був завідуючим учбовою частиною, а я, закінчивши заочно Кіровоградський педагогічний інститут, навчала дітей російської мови."

Біля школи ріс чудовий яблуневий сад. На цій фотографії серед яблуневого квіту сфотографувалася у далекому 1954 році ще одна учительська родина.

     У 1954 році приїхало до нашого села молоде подружжя Сулимів. Леонід Костянтинович – агроном та Любов Андріївна – учитель.

     Незабаром колгоспники обрали Леоніда Костянтиновича

головою правління колгоспу імені Мічуріна, а Любов Андріївна викладала історію в нашій школі.       

 Є великі художники, великі музиканти, письменники, а Любов Андріївна була великим педагогом. Вона любила історію, любила дітей і вкладала в них всі свої знання, уміння, вона вкладала в них душу. Це був дуже ерудований учитель, інтелектуал. Кожен її  урок був   цікавим, багатим.  Учні були в захопленні від молодої вчительки.

   Через роки на шкільних зустрічах випускники завжди згадують теплим словом Любов Андріївну. Її  уроки –  цікаві, захоплюючі, вони  були справжнім відкриттям для дітей. І де б  не були її колишні учні,  вони завжди дивували своїх співрозмовників глибокими знаннями історії. При  цьому згадують і дякують своєму Учителю з великої літери – Сулимі Любові Андріївні.

Певний час вона була завучем.

У 1963 році прийшли до школи відразу три учителі: Ткаченко Олена Олексіївна - викладала хімію, біологію, географію; Єременко ( Плахотня ) Раїса Григорівна — учитель початкових класів; Школа ( Глоба ) Тетяна Іванівна - учитель фізики та математики. Дівчата були молоді, енергійні, працьовиті.

Любили їх діти за цікаві уроки, поважали колеги за їхню творчу, самовіддану працю.

Ткаченко Олена Олексіївна – прекрасний учитель, спокійна, врівноважена, дуже вимоглива. Учні її дуже любили. Уроки проводила нетрадиційні, часто організовувала хімічні та біологічні вечори, зустрічі з біологами республіканського рівня.

Шкільна дослідна ділянка, якою вона керувала, була однією з кращих в області. Там закладалися досліди за завданнями НДІ Харкова та Херсона, вирощували такі рослини як канатник, гірчиця.

Двір школи з ранньої весни до пізньої осені буяв квітами.

Були свої парники, розсадою з яких користувалося все село.

Багато учнів Олени Олексіївни Ткаченко обрали спеціальності пов'язані з хімією та біологією.

Хороша спортсменка, ініціатор змагань з волейболу, яким тоді, із її легкої руки, захоплювалося все село.

Грала на баяні, акомпанувала шкільному хорові, який був неодноразовим учасником обласних оглядів. Працювала з учнями-солістами, яких у школі було кілька десятків.

У 1962 році Плахотня Раїса Григорівна закінчила кооперативний технікум, проте відчула, що це не її доля, не її шлях, що її покликання – діти, школа. Вона пішла до тодішнього завідуючого Новгородківським райвно Дудченка Петра Юхимовича і попросилася вчителькою. Так, як педкадрів не вистачало, він її направив у Новомиколаївську восьмирічну школу вчителем початкових класів. А у 1963 році вона була переведена у Петрокорбівську восьмирічну школу. Пізніше, у 1968 році Раїса Григорівна заочно закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, стала хорошим учителем, виховала не одну сотню гарних Людей. Людей з великої букви. її самовідданий труд було відзначено. У 1985 році їй було присвоєно звання "Старший учитель." У 1986 році вона була нагороджена орденом Дружби народів.

З 1968 по 1978 рік директором Петрокорбівської восьмирічної школи стала Кеванашвілі Тамара Іларіонівна – учитель російської мови та літератури.

Характерною рисою її була висока вимогливість до себе і до вчителів.

За час її роботи старе приміщення школи оновилося: було добудовано світлу веранду, де проводили у дощову погоду дозвілля учні початкових класів.

Було збудовано приміщення поряд зі школою, де розмістилися два початкові класи та шкільна їдальня. Проведено парове опалення, обладнано географічний майданчик, заасфальтовано шкільний двір. Школа стала чистою й затишною.

Тамара Іларіонівна була прекрасним, високо ерудованим учителем літератури. Уроки її були цікавими, змістовними. Учні вчилися мислити: аналізувати,   зіставляти   факти,   робити   висновки.   Майже   всі   учні захоплювалися поезією, більшість пробували писати вірші.

Школу того часу добре знали не лише у районі, але І в області. На її базі проходили різноманітні педагогічні семінари. Колектив школи неодноразово визначався найкращим у районі і був занесений на Дошку пошани.

У 1968 році після закінчення Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна була направлена учителем німецької мови, української мови та літератури Степанюк (Чернець) Галина Іванівна, яка пропрацювала в даній школі 42 роки. Останні кілька років працювала бібліотекарем.

 У 1970 році повернулася до рідної школи колишня випускниця, тепер учитель – Буйваленко Марія Василівна. Здобула дві вищі освіти. Починала працювати вихователем групи продовженого дня, з 1978 року викладала географію та історію. З 1982 року, після реорганізації школи у середню, – заступник директора з навчально-виховної роботи.

За плідну працю на ниві виховання підростаючого покоління Буйваленко М.В. було нагороджено грамотами Міністерства освіти і науки України, знаком "Відмінник народної освіти", у 1991 році присвоєно звання "Заслужений учитель України".

Поступово село розбудовувалося, багатшало. Більше молоді стало лишатися на селі, а отже, почастішали весілля, народжувалися діти...

І у середині 1970-х років постало питання про будівництво нової школи. І хоч це будівництво у районі не було заплановано, завдяки клопотанням тодішнього голови правління колгоспу імені Мічуріна Сулими Леоніда   Костянтиновича   було   затверджено   проект,   і   розпочалося будівництво нової двоповерхової школи.

Взагалі Леонід Костянтинович багато уваги приділяв розбудові села. За час його головування був проведений водопровід у селі, до кожного двору підвели воду, у кожному дворі була колонка. Були заасфальтовані вулиці села. Був збудований Будинок культури, школа, розпочате будівництво дитячого садка.

Роботи при будівництві школи велися швидко. У 1978 році педагогічний і учнівський колектив відсвяткували новосілля. Будівельники вручили символічний ключ від школи голові правління колгоспу ім.Мічуріна Сулимі Л.К., а той – директору школи Дорошенку П.

Це була сучасна школа зі світлими, просторими кабінетами, із необхідним обладнанням, бібліотекою, їдальнею, величезним спортзалом.

Директором нової школи було призначено Дорошенка Павла Павловича.

Звичайно, ще багато довелося попрацювати учням і учителям у навчальних кабінетах, багато доробити, виготовити своїми руками наочних посібників, дещо навіть добудувати.

 Пройшло зовсім небагато часу, і перед суспільством постали нові вимоги. Країні потрібні були освічені, висококваліфіковані робітники, інженери, вчені... Неповна середня освіта перестала задовольняти і жителів нашого села, учнів, педагогів. Постало нагальне питання про середню школу у селі. І у 1982-1983 навчальному році завдяки клопотанням того ж таки голови колгоспу Сулими Л.К. школа була реорганізована у середню.

У 1984 році сталася довгоочікувана й учнями, і батьками, і учителями подія - перший випуск середньої школи. Конопацька Світлана, Овдієнко Галина, Прохор Микола, Третяк Юрій, Плахотнюк Геннадій, Шепеленко Іван, Міськов Ігор, Бідна Неля, Батитель Валентина, Таран Наталія - першими у Петрокорбівській школі отримали атестат про середню освіту.

Призначили Дорошенка Павла Павловича директором Петрокорбівської тоді ще восьмирічної школи у 1978 році. "Вірніше, не призначили, а сам напросився, – згадує дружина Варвара Демидівна. – Сам він тутешній, народився у селі Олексіївка, шість класів закінчив у Петрокорбівській семирічці, а потім їхня родина виїхала, і він, звичайно, теж. Проте завжди мріяв повернутися у Петрокорбівку, туди, де пройшла його юність, де кожен куточок навіває спогади, де все таке рідне й близьке. І коли у 1978 році випала можливість повернутися у рідне село, він жодної хвилини не вагався."

Павло Павлович - фронтовик. У 1944 році після визволення села він пішов на фронт. Був тяжко поранений, лікувався у госпіталі у Москві. Демобілізований з лав Радянської Армії у 1948 році.

Він був людиною наполегливою й цілеспрямованою. Коли ставив перед собою якусь мету, обов'язково її добивався. Здобув дві вищі освіти: одну технічну, другу педагогічну. У школі викладав фізику та креслення.

Павло Павлович був людиною вимогливою, але справедливою. І за це його поважали і колеги, і учні. Для них він завжди був взірцем.

Павло Павлович, як він сам говорив, не любив "пасти задніх", не дозволяв цього ні собі, ні колективу, тому школа завжди була однією із кращих у районі. Він був людиною надзвичайно ерудованою, дуже добре знав історію, багато читав, і не просто цікавився літературою, а в молоді роки і сам пробував римувати.

І до сьогодні дружина Варвара Демидівна зберігає альбом воєнних років, помережений рядками поезій. Можливо, вони не зовсім досконалі, проте – від душі.

Заповітною мрією Павла Павловича було створення музею у Петрокорбівці. Цей край такий багатий історичними подіями, тож шкода, якщо про славне минуле рідного краю не залишиться ніякої пам'яті. І Павло Павлович своєю ідеєю запалив весь колектив: і педагогічний, і учнівський, їздили від села до села, ходили від хати до хати - збирали старовинні речі, записували спогади старожилів... А коли експонатів набралося стільки, що їх ніде було помістити, Павло Павлович підняв питання про будівництво історичного музею.

Відбудували стару шкільну їдальню, реконструювали її. Була проведена величезна робота по обладнанню експозицій. І у 1986 році відбулося урочисте відкриття музею.

Усе своє життя до останнього подиху Дорошенко Павло Павлович присвятив служінню виховання підростаючого покоління. Тому пам'ять про нього живе у серцях односельчан, його згадують теплим, добрим словом.

Степанюк Дмитро Савович працював у школі з 1987 по 2002 рік, спочатку вчителем трудового навчання, а потім лаборантом.

Учні дуже любили і поважали Дмитра Савовича, особливо хлопці, за те, що він добре знав техніку, був із нею на "ти". Міг він полагодити й автомобіль, і трактор, і комбайн, і телевізор, і радіоприймач, і праску... Про нього у селі говорили:" У Дмитра Савовича золоті руки."

Хлопці із Дмитром Савовичем на уроках трудового навчання вивчали трактор і після здачі екзаменів отримували посвідчення тракториста. А влітку працювали у місцевому колгоспі трактористами, помічниками комбайнерів, допомагали на жнивах.